ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА

Рано-вранці попрощалися наші герої з Самарським Пустельно-Миколаївським монастирем і пішли собі далі, маючи надію до темряви дістатися корчми кривого Василя Макухи. Його корчма стоїть на шляху між селами Очеретоватим та Спаським, поруч із великою Могилою. А це найбільший курган на всю Україну.
Стояла нестерпна спека, та нічого робити, треба йти. Ідуть наші діди і Власик, та ще й пісню співають:
Гомін ходе по діброві,
Туман поле покриває,
Туман поле покриває,
Мати сина проганяє.

"Іди, сину, геть від мене,
Нехай тебе орда візьме!"
- Мене, мамо, орда знає,
В чистім полі об'їжджає.
"Іди, сину, геть від мене,
Нехай тебе турчин візьме!"
- Мене, мамо, турчин знає,
Сріблом, златом наділяє.
"Іди, сину, геть від мене,
Нехай тебе ляхи візьмуть!"
- Мене, мамо, ляхи знають,
Пивом, медом напувають.
"Іди, сину, геть від мене,
Нехай тебе москаль візьме!"
- Мене, мамо, москаль знає,
Жить до себе підмовляє.
"Вернись, сину, додомоньку,
Змию тобі головоньку!"
- Мені, мамо, змиють дощі,
А розвіють буйні вітри,
А розчешуть густі терни.
(Народна пісня)

- Власику-Ласику-Викрутасику, - почав розмову дід Базікало, коли скінчили співати, - як вважаєш, чи кличе тебе твоя матуся, чи не благає в молитвах, щоб повернувся ти додому? Чого мовчиш? Та і ти, я гадаю, скучив за нею?
- Звісно, скучив, - тихо відповів Уласик, понуривши голову.
- Я так гадаю, брате-Даниле, - звернувся дід Базікало до побратима, - а давай-но цієї ж миті повернемо у зворотню путь, акурат на Київ.
- Та ні! Не треба нікуди повертати, - почав благати Влас, - Навіщо ж... не треба...
- Тринди-ринди, з маком борщ! Мати місця собі не знаходить від хвилювання, а йому "не треба". Ні, ні, йдемо на Київ!
- Не поспішай, брате Іване, - спокійно сказав дід Кахикало, - вік за плечима, а гарячкуєш. Інше маю запропонувати. Сторчакову могилу бачите?..
- Ну...
- А біля неї груша стоїть...
- Невже я сліпко який, - образливо сказав дід Базікало, - звичайно ж, бачу.
- Бачимо, бачимо, - підтакнув і собі Власик, відчуваючи, що дід Кахикало підтримує його.
- От і чудово. Під грушею зупинимося і все гарненько обговоримо.
Так-таки, так, - і пустив з-під сивого вуса кільце диму... Дійсно, при самісінькій дорозі, біля Сторчакової могили, стояла дуже старезна груша; вона була висока та крислата, товста, з величезною тінню.
Сіли під грушею, почали розмову.
- Тут, брате Іване, така справа, - почав розмірковувати дід Кахикало, - ото як погодилися ми взяти хлопця з собою, то й повинні пройти з ним козацькими шляхами до кінця. - Дід на якусь мить замовк.
- Щодо матері його, теж, вважаю діло сурйозне... Тому зробимо ось що... Дід Кахикало притулився щокою до груші, щось прошепотів, і через якусь мить злетіла з дерева дика горличка й, швидко замахавши крильми, сіла на його плече.
- Мила птахо-горлице, - лагідно почав сивовусий дід, - злітай, будь ласка, у місто Київ, відшукай там матір цього білявого хлопчини, Власа Зернини, й передай, що дитина її жива-здорова. Скажи, що мандрує хлопчик зараз козацькою прикметою з двома січовими козаками-дубами. І ще передай, що повернеться від додому о тій порі, коли на деревах ще не пожовкне листя.
Заговорила горлиця людською мовою:
- Все зроблю, як просиш, Даниле. Хай лише скаже Власик, як звуть його матусю і де вона живе?
- Кажи, Власик.
- Звуть її Варвара. А живемо ми в старій хаті під соломою, що стоїть навпроти Подільського базару.
- Все зроблю, Даниле, - ще раз промовила горличка, змахнула крильцями і полетіла...
- А як ми дізнаємося, чи бачила горличка мою маму? - спантеличено запитав Улас. - Невже ми будемо сидіти і чекати, поки вона прилетить?
- Кумедія, та й годі! - посміхнувся дід Іван, - про це, голубе, не турбуйся; це пташка вчена, сама нас розшукає... ...Саме тут, під грушею, пообідали. Дід Базікало їв, як завжди, з апетитом, приказуючи:
- Літом сякий-такий бур'янець, ще й хліба буханець, та й ситий чоловік. А відобідавши, пожартував: - Чому козак гладенький, бо полежати після обіду ласенький. - Та й ліг на траву під грушею.
- Так-таки, так. Ліг козак під грушечку, знайшов подушечку, - почав глузувати з побратима дід Кахикало. - Йти нам треба, брате Іване, путь-доріжка неблизенька.
- Почекай трохи, брате Даниле. Ось розповім про Сторчакову могилу, тоді й підемо. Не дуже мені кортить сонцю маківку підставляти.

РОЗПВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО СТОРЧАКОВУ МОГИЛУ

Був на Січі козак на ім'я Сторчак. Козак, яких на світі мало. Лихий був козарлюга, гарячкуватий. Із будь-якого приводу за шаблюку хапався. А вже в бою - тринди-ринди - як той звір дикий на коні літав. Якось трапилося, набридли Сторчаку січові закони і подався він за чортовим вітром на розбій. Перестрів чумаків, що поверталися з Криму, потрощив їм вози, відібрав гроші та щей хлопців нагайкою поганяв. За такий злочин суворо карали на Січі. Спіймали Сторчака, закули у залізо, а вранці судили і вирок винесли: "Щоб не кортіло іншим козакам у розбій кидатися, наказуємо козака Сторчака повісити привселюдно". Вирок є вирок, треба виконувати. Ніщо вже не могло врятувати козака, хіба що... Був між запорожцями такий звичай, який звільняв того від смертної кари, на котрого яка-небудь незаміжня жінка накине хустку перед стратою засудженого. Це було знаком її любові, за яку врятований повинен був платити згодою на одруження. Згоден йти з дівчиною під вінець, - живи, дбай діток, а ні - прощайся, козак, з життям. Зійшовся люд. Юрба проводжала вродливого запорожця Сторчака до шибениці. З похиленою головою і опущеними вниз очима, але твердою ходою, йшов він на смерть. Вона тепер здавалася страшнішою, ніж в розпалі грізного бою, який часто і з радістю він зустрічав. Повільно наближалася вирішальна хвилина... І, щоб умерти, заспокоївши душевну тугу, Сторчак став читати тихо, які знав, молитви. Аж раптом юрба розступилася, і до могили вийшла баба Христя, "стара дівка", як називали її спасівці. Не знайшлося у сусідніх селах молодої дівчини, котра б забажала врятувати козака від смерті. Вона підійшла до Сторчака й покрила його голову квітчастою хусткою. Пожвавішав хрещений люд. Хтось з юрби кричить: "От тобі й баба Христя! Знайшла-таки своє щастячко жіноче!.." Отаман тоді й каже:
"Сторчак, вражий сину, бодай милую тебе. Іди дбай дружину!" А козаки за отаманом: "Готуйся, козаче, до весілля! Принесем тобі перину - пуховеє пір'я! Ой, і погуляємо ж ми, братці-молодці!" Підняв Сторчак голову, скинув хустку, подивився на бабу. Перед ним стояла його рятівниця: старенька, руденька жіночка, з побитим віспою лицем. І сказав тоді Сторчак: "Ой ви, хлопці вірні брати мої! Не думав, не гадав, що прийде до мене моя рятівниця. Тільки не треба мені дружини: ні старої, ні молодої! Согрішив я перед Богом і людьми, тепер судіть мене по закону..." Отак воно було. Був вільним козак Сторчак і смерть свою прийняв, як справжній запорожець. На згадку про нього і назвали цю могилу - Сторчакова.
- Страшний час, страшний і суд, - сказав Кахикало. - І хоча не було на Січі писаних законів, зате завжди шанували дідівський звичай, батьківське слово й здоровий глузд товариства.
- А які ще покарання були у запорожців? - запитав Улас діда Данила.
- Навіщо тобі це знати, серце?
- Як це - навіщо?! - дід Базікало навіть підскочив від здивування.
- Як це - навіщо! Сам же казав, сивий вус, раз вирішив хлопець пройти школу козацького життя, нехай все знає.
- Може, й так, - сказав дід Кахикало. - Може, й так... Тоді, серце, слухай...

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ,
ЯКІ СУДИ, ПОКАРАННЯ ТА СТРАТИ БУЛИ У ЗАПОРОЖЦІВ

Усяке бувало, та найбільше ось як. Коли, скажімо, один козак вчинив крадіжку, вкрав у товариша свого яку-небудь дрібницю, а потім це відкривалося, то його приковували на три дні до ганебного стовпа. Ганебний стовп стояв на січовому майдані, і біля нього завжди лежав оберемок сухих дубових палиць з голівками на кінцях, які ще з давніх-давен називалися киями. Хто б не проходив повз прив'язаного до стовпа козака, обов'язково повинен був вдарити його києм по спині. І так інколи траплялося, що вже після першої доби злочинця забивали насмерть.
Так карали і тих, хто смів підняти руку на товариша свого, чи то до боягузів, що від переляку тікали з поля бою. Було ще й так. Якщо, скажімо, ти, Власику, не заплатив діду Івану борг, брав гроші і вчасно не віддав, тебе могли прикувати ланцюгами до гармати і тримати так до тих пір, поки хто-небудь із товаришів не йшов на те, щоб дати за тебе викуп і заплатити діду Івану твій борг. Отакечки, о. Але найстрашнішою карою між козаками була кара за вбивство: злочинця живим закопували у землю. Так чинили з тим, хто вбивав свого товарища. Убивцю клали живим у домовину разом з убитим, і обох засипали землею. Жахливо навіть уявити собі таке! А тепер я тебе запитаю: хотів би ти, знаючи всю суворість законів запорозьких, піти на Січ? Не поспішай відповідати, подумай. Так-таки, так. Кхе, кхе... Улас трохи подумав і твердо сказав:
- Хотів би, і навіть дуже. Я ж на Січ не за тим йшов, щоб закони порушувати. Але йшов, щоб Україну від ворогів захищати, та ще, щоб силу свою випробувати.
- Це відповідь справжнього козака. Молодця, серце, молодця, - дід Кахикало ласкаво посміхнувся і по-батьківськи обняв Уласа. - Чуєш, Іване? Що скажеш?
- Я тільки-но побачив його, одразу сказав: Власик - нашого хліба окраєць. Але що це ти, брате Даниле, про суди та закони запорозькі річ завів, а про дуель козацьку - хоча б словечко. Забув, чи що?
- Забув.
- Ось я розповім.
І дід Базікало почав свою розповідь.
- Інколи, якщо між двома козаками виникала суперечка, і вже ніхто не міг їх розсудити, дозволявся двобій. У нас на Січі ще казали: стати на ґерць. Брате Даниле, давай-но покажемо Власику, як то бувало... Дід Кахикало відклав убік свою палю, став проти діда Базікала, і... Влас навіть не помітив, як з'явилися в руках у запорожців гострі козацькі шаблі.
- Ну, брате, - сказав дід Базікало, - не бажаєш мені моє віддати, будемо з тобою битися.
- Кха, кха, кха! - зареготав дід Кахикало. - От іще чудасія! Чуєш, серце, він хоче зі мною битися! Куряча твоя голова, брате Іване. Нехай же буде мені за пана кривий дідько, якщо я не посічу тебе шабелькою, мов ту капусту.
- Нехай же Господь розсудить, - сказав тоді дід Іван, - а мені простить, що підіймаю руку на козака!
- Що ж це ти, горе-чоловіче, не нападаєш на мене? - глузливо говорив дід Кахикало, перекидаючи шаблюку з одної руки у другу. - Твоє діло нападати, а моє - захищатися.
- Ну тримайся! - гнівно вигукнув дід Базікало. І розпочався козацький ґерць!
Забряжчали, зацокали шаблі. Які легкі та спритні були наші діди! Здавалося, не було в них за плечима довгих тяжких життєвих років; що один рубне, то другий одіб'є, аж іскри летять. Тим часом Власика охоплюва жах, бо спостерігав він за лютим дідівським боєм. Важко було повірити йому, що вони це роблять не по-справжньому. Кожен випад, кожен замах шаблею, котра шугала, як блискавка над старими козацькими головами, - все це жахом відгукувалося в хлопчиковім серці. А діди все б'ються, все скоріше, все з більшим натиском дають один одному відсіч. І так же-то обидва знають тую справу, що ні той того, ні той того не може зачепити. А вже б'ють діди напропаще, іскри сиплються густо, і от-от комусь погибель! Аж раптом - черк! Наполовину обидві шаблі. Запорожці в розпачі покидали об землю й хрести.
А дід Базікало і каже гарячкувато:
- Як же нам скінчити наш двобій? - І тут же сам запропонував: - Давай боротись.
- До нечистого з боронням! - важко дихаючи, каже дід Кахикало. - Боротися - це забавка для Власа. Та й хіба кинеш ти мене об землю так, щоб вийшов із мене дух!
- Добре, - сказав тоді дід Іван, - не бажаєш боротись, давай на пістолях стрілятись.
- Давай.
Витяг дід Базікало із своїх шароварів овечу бурку і два пістолі. Стали вони по краях бурки, стрільнули один в одного. Але й тут у них щось не виходить. Обидві кулі не полетіли у ціль, як теє годиться, а мов перелякані мухи знялися кудись угору. До біса й пістолі!
- Що робити будемо, Даниле? - спитав розгублено дід Базікало. - Звісно, що, - знайшовся дід Кахикало, - ось у мене є турецькі запоясники, кинджали, однакові по довжині і одного майстра. Бери ти один, а я другий візьму. Вхопимося, по-стародавньому звичаю, та й нехай нам Господь милосердний одпускає наші гріхи!
- Що ж, давай!
Ще раз перезирнулися вони й почали зближатися... Ось схопилися за руки, замахнулися, блиснула на сонці гостра сталь, і майже одночасно вдарили один одному в груди так щиро, що й повалилися обидва, як снопи.
Улас зойкнув від болю, наче в його дитяче серденько ввійшов кинджал, кинувся до одного діда, до другого, і вже готовий був у розпачі вдатися до плачу, як раптом ожили ураз дуелянти, і давай навперебивки просити у нього пробачення.
- Не ображайся, серце, на нас, старих дуриндирів. Кхе, кхе... Жартували ми. Дивись, ось де в нас кинджали, під пахвами.
- Кумедія, та й годі. Просто ми хотіли показати тобі справжній козацький ґерць. А ти й повірив. Пробач нас, добра душа.
- Ну що, не гніваєшся?
- Ні, не гніваюсь, - добродушно, по-дитячому, сказав Улас і посміхнувся запорожцям.
- Добрий ти, це гарно.
- Молодець, Власику. Ось доберемося увечері до корчми кривого Василя Макухи, і я куплю тобі медову пампушку. Згода? А зараз - у путь?
- У путь!
Ось які пісні про козацькі суди співає дід Кахикало:

СТОРЧАКОВА МОГИЛА

Ой як жив козак Сторчак,
То й не мав спокою.
Як набридла йому Січ, -
Подавсь до розбою.

Чумаченьків перестрів,
Потрощив їм воза;
Надрав срібла з гаманців,
Лишив хлопцям сльози.

Та не довго він гуляв...
У корчмаря Хмиза
Ізловили Сторчака,
Закули в заліза.

А як сонечко зійшло,
То й суд учинили;
"До шибениці його!" -
В голос присудили.

Зробив вчинок - не барись,
Молися, небоже.
Яка сила у цім світі
Тобі допоможе?

Ведуть сірого на страту,
Зійшли на могилу.
Стоїть Сторчак помарнілий,
Чуба долу хиле...

Раптом що це? Баба суне.
Шука собі пари.
Вона одна козаченька
Врятує від кари.

Підійшла до козарлюги,
Хустку ізнімає,
І тією хусткою
Його покриває.

Пожвавішав люд хрещений.
Дід Латка регоче:
"Знайшла-таки наша Христя
Щастячко жіноче!"

Гучно мовить отаман:
"Сторчак, вражий сину,
Бодай, милую тебе,
Іди дбай дружину."

Загукали козаченьки:
"Готуйсь до весілля!
Принесем тоіб перину -
Пуховеє пір'я!.."

Подививсь Сторчак на бабу,
Та й сплюнув сердито...
Худа, руда, косоока,
Віспою побита...

"Ой ви хлопці, ви молодці,
Як мать таку дзюбу,
Краще вже на шибениці
Мені дати дубу!.."

І повісили сердегу
На тій на могилі;
В козаченька шаровари,
Як те небо, сині...

ТЯЖКЕ ПРОБУДЖЕННЯ

Спить козак - душа блукає,
Пішла по балці до води.
Кого душа вночі шукає?
Зачім вона прийшла сюди?

Учора, ввечері, в крамниці
Набрався вельми той козак,
Та й розійшовся... В п'яній бійці
Убив товариша...

Ніяк не вернеш тої миті...
Гріха проставлена печать.
Бува й таке на білім світі.
Вертай, душа, півні кричать.

Прокинувсь він очуманілий,
Очима тюрмище обвів.
- Навіщо я на світі білім! -
Козак, як лев той, заревів.
- Що наробив я! Що я вкоїв!
Не хочу жити... Гей, брати!
Ідіть сюди, та заспокойте
Мене шаблюкою. Брати!..

Це ж, по закону, кинуть в яму,
Мене й товариша мого...
Та й закопають?.. Рідна, мамо!
Рятуйте орлика свого!..

Жахливо. Як те зрозуміти?
В землі - живий і мертвий, вдвох...
Ні, я не хочу!.. Вбийте! Вбийте
Мене скоріше! Тяжко... Ох!..

А втім, ну що ж, коли бажає
Того Господь... приймаю суд.
Горілки ж дайте, випить маю,
Бо тої кари не знесу...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]