Надвечір почав накрапувати дощик.
"Ой, хмариться, туманиться — став дощ накрапать. Гей, пора нам, хлопці, добрі молодці, намет напинать", - такої завів Базікало, пропонуючи супутникам своїм готуватися до нічівлі й сховатися від дощу.
— Козак не боїться ні хмари, ні грому, як вийшов з дому, — жартівливо відповів Кахиало, але все ж таки погодився з товаришем, що треба влаштовуватися на нічліг.
Курінь спорудили на величезній горі, що просунулася до самісінького Дніпра й далеко ввійшла в його води. Безкраїй степ залишився десь позаду, знову срібноводий Дніпро-Славута чарував їх своєю величчю і красою.
Темрява охопила похмуре небо, дощ не вщухав, дезь за лісом спалахнула блискавка й загуркотів грім. Повітря було вогким і Влас почав клацати зубами від холоду.
Помітивши це, дід Кахикало скинув з себе свитку, загорнув у неї хлопця і, щоб підбадьорити його, сказав:
— Що за холод, коли козак молод!
— Подивись на мене, Власику, — озвався й собі Базікало. — Бачиш, який я загартований? Я й узимку без кожуха та шапки ходжу. А коли набриднуть мені чоботи, то і їх скидаю.
Давши Власові легкого щигля, він звернувся до діда Кахикала:
— Брате Даниле, нумо заспіваємо гучніше, тринди-ринди! — Нехай козака пісня зігріє!
— Та воно так, що можна й заспівати, брате Іване, — погодився той, і вони заспівали:

Ой, там в степу при дорозі
Шумлять, гудуть дрібні лози.

Ой, там молодий козак блудить,
Під ним сивий коник нудить.

Приблудився він до гаю,
До дрібненького ручаю.

І став коня напувати,
Стала зозуля кувати,
Став він зозулі питати:
"Зозуленько, моя ненько,
Скажи мені доріженьку,
Скажи мені слід-дорогу
До мого рідного роду!"

"Там, де доріженька твоя,
Питай собі солов'я,

Бо соловей рано встає,
Стежки, доріженьки знає."

"Буде тобі козаченьку,
Аж три доріженьки вкупі:
Одна в Рим, друга в Крим,
А третя в Запорожже  —
Щасти, козаченьку, Боже!"

"Я до Риму не доїду,
А у Кримі сам буду.
Є в Запорожжі много братців,
Жвавих, красивих молодців."

"Здоров, здоров, пане-брате,
Будем разом мандрувати,

Кукіль з пшона вибирати;
Час нам тої слави добиться,
Щоб вже рідним нажиться."
(Народна пісня)

— Ну що, відігрівся, хлопчино-біла чуприно?
— Відігрівся.
— "Час нам тої слави добитися..." Кхе, кхе..., — продовжував Кахикало.
— І прийшов-таки той час, коли звістка про силу й відвагу запорожців дибом по світу вставала. Ось розповім я тобі, серце, про відважного лицаря, козака Голоту...
— Він розповість, а ти на торбу перекинься та й слухай, тринди-ринди, з маком борщ!
— Як це "на торбу"?
Дід Базікало зареготав.
— Ти слухай його, наче б торба слухала. У торбу ж як: що знайшов, те й сховав.
— Слухай, торбо, слухай...  

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СЛАВНОГО ЛИЦАРЯ КОЗАКА ГОЛОТУ

Був він саме з тих черкасів, яких вивела за пороги Срібна Коза. Славний був лицар козак Голота, не боявся він ні вогню, ні меча, ані третього болота.
Одного разу їхав він полем Килиїмським по дорозі ординській. Одяг на ньому був дуже бідний; він навіть посміювався над собою: "У мене шапка-бирка, зверху дірка, травою шита, вітром підбита, звідкіля вітер віє, звідтіля й повіває, мене, козака молодого, прохолоджає." Проїжджав він якось вздовж міста Килії, а у тому місті Килії татарин жив багатий та бородатий. Вийшов він у поле, побачив козака Голоту, каже сам собі: "Бачу я у чистому полі не орел літає, а козак Голота коником гуляє". І заманулося татаринові козака живцем упіймати, в місто Килію запродати. "Ось піймаю козака, — думав він, — буде чим перед панами-башами похвалитися. Дадуть мені за нього червінців не лічачи, та сукна не міряючи." Одягся татарин у дорогу одежу; узув чоботи-сап'янці, шлик оксамитовий на свою голову надів, сів на вороного коня й гайда у поле козака ловити. От зустрілися вони. Питає козак Голота: "Татарине, татарине, багатий та бородатий, що тішиш недобре? Навіщо гониш коня вороного? Що тобі від мене, козака молодого?" Каже татарин: "Хочу я тебе, козака молодого, орла степового, впіймати, у місто Килію запродати, перед панами-башами похвалитися. Дадуть мені за тебе червінців не лічачи, сукна не міряючи." Але козак Голота добре звичай козацький знає, татарина к!  онем об'їжджає, як вовк, скоса поглядає: "Ой ти, татарине, татарине, старий та бородатий, чи ти на розум небагатий! Ще козака не піймав, а вже його запродав і гроші порахував. Ну ж бо, ставай на ґерць, тут тобі й буде кінець!"

Став татарин до козака під'їжджати, стріли в нього посилати. А козак Голота по степу гуляє, стріли нагайкою одбиває. "Ой ти, татарине, татарине, старий та бородатий, на розум небагатий! Між козаків не сидів, їхньої каші не їв, козацької вдачі не знаєш. Є в мене старенька рушниця, пущу тобі з неї гостинця." Вистрілив козак Голота з рішниці, задзижчала куля бджолою, татарина з коня збила, на траву-мураву повалила. Козак Голота чоботи татарські істягав, на свої козацькі ноги взував, жупан татарський істягав, на свої козацькі плечі надівав, свій козацький "оселедець" під татарський шлик оксамитовий сховав. От він на коня татарського сідає, поле килиїмське вихваляє:
"Ой поле, поле килиїмське! Скільки я на тобі гуляв, а такої вдачі не знав! Зеленій же ти і літом й зимою, та дружбою знайся зі мною! Та ще, дай Боже, щоб у степу козаки гуляли, у військовій справі вдачу знали й ворогів під ноги топтали!" Так-таки, так і було. Кхе, кхе.  Кахикало замовк. Дощ ледве накрапував, ось-ось вщухне. У курені запанувала тиша. Базікало вже спав. Улас виглядав з-під свитки, уважно дивився своїми карими оченятами на Кахикала. Той сидів і смалив люльку. Було темно. Постать діда ледве сіріла у нічній сутені. Вогник дідівської люльки то спалахував, освітлюючи сиві вуса й суворе обличчя старого, то знову згасав.
— Кахи-кахи! — раптом закашлявся Кахикало. — От чортів тютюн, як горлянку дере. Досить вже балакати. Давай спати, серце...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]