Летіла бджола коло чола  — бумц!
Летіла оса коло носа  —  бумц!
Летіла мушка коло вушка  —  бумц!
Летів жук, в око  — бух!

— Що це з вами, дідусю Іване, — почав відбиватися Влас. — Я вас просив казку розповісти, а ви мене без кінця "бемцаєте".
— Казку так казку, — погодився Базікало. — Старому брехати  —  не ціпом махати. — І ну, як сорока:
 
Був собі чоловік Нетяшка,
На ньому сіра сермяжка,
Червона шапочка.
Чи хороша моя казочка,
Чи казати, чи ні?
І ти кажеш: — Казати!
І я кажу: - Казати!

— А ось давай, брате Іване, і я йому казку розповім, — сказав дід Кахикало. — А ти поки що, серце, натягай штани, побережи від комах свій тютюнець. — І туди ж:
 
Жив собі дід Сажка,
На ньому була синя семряжка,
На голові шапочка,
Під носом капочка,
На семряжці латочка.
Чи хороша моя казочка?

— А тепер знову я, брате Даниле:
 
Був собі рак,
Та мав сімсот гармат,
Та пішов ляха воювать,
А злякався та в воду сховався,
А з води та в вершу,
Почну я ту казочку спершу...

— Досить! досить! досить! — захитав головою Влас. — Таку казку і я вам розкажу.
— Ану...
— Ось вам і "ану..."
 
Тринди-ринди,
Ках-ках-ках,
Йшли два діди в реп'яхах.
Моя казка під музику,
Не повірите довіку.
Хто базікав, став кахикать.
Хто кахикав, став базікать.
Вийшла жабка, стриб на кладку,
А почну я все спочатку.

Своєю казкою Влас так розсмішив дідів, що вони довго реготали. У діда Кахикала навіть сльози з'явилися на щоках від невгамовного сміху.  А дід Базікало просто таки катався по піску, дригаючи від сміху ногами.
— Ну й розсмішив ти мене! Так-таки, так. Кхе, кхе. За все життя так не сміявся. Бачиш, Іване, зовсім орля, а вище старих орлів злетіло.
— Так, брате Даниле, як не бачити! Піддав же малюк солі дідівському "оселедцю"! Тринди-ринди, з маком борщ.  Тим часом почало сутеніти.
— Ви подивіться тільки  —  яка краса! — захоплено сказав Базікало, вказуючи на церкву Святої Трійці.
Наші герої дивилися на неї з самарської долини, й не можна було зрозуміти, з якого матеріалу вона побудована. Дев'ятикуполовий силует її, осяяний угорі рожевим відблиском вечірньої зорі, мав неповторний вигляд.
Лаштувалися до ночі. Знову розвели багаття, але готувати нічого не стали, вирішили обійтись оселедцями, яких придбали напередодні в чумаків.
Сонце вже сховалося за гору, над містом згустилася тепла літня сутінь. На схилі гори та біля річки, де-не-де почали з'являтися вогники багать. Піщаною дорогою, здіймаючи куряву, пройшла череда, яку підганяли хвацькі пастухи. Нарешті настала тиша.
— Дивись, Даниле, — зауважив, усміхаючись, Базікало, — як наш джура оселедця упліта  —  аж за вухами лящить!
— Любиш, рибу, серце?
— Угу..., — кивнув головою Влас, продовжуючи смакувати.
— А чи знаєш ти, серце, що одного разу ось такий самий оселедець від наглої смерті козаків врятував?
— Звідки йому знати, брате Даниле, цю історію. Ось я розкажу...

Одного разу побудували ми летючий корабель і вирішили полетіти на небо в гості до брата свого Місяця. Набрали горілки, пива, меду, оселедців, тарані, сала, яєць, цибулі, картоплі, — всього того добра, з якого можна приготувати найсмачніші страви, й вирушили в путь.  Прилітаємо на небо. Дивимося  —  глиняна хата стоїть під соломою, і виходе до нас із хати хлопчик, виходе і каже:
— Радий браття, що не забули мене. Проходьте в хату.
— А як тебе звуть? — питаємо його.
— Я брат ваш небесний, Місяць.
— Е, ні! Наш брат не такий. Іди поклич його.
Подався хлопчик до хати, і через деякий час вийшов, але вже струнким білявим юнаком. Коли він запропонував нам лишити корабель та ввійти до хати, хтось його запитав:
— А де ж Місяць, невже в хатині чекає?
— Я і є Місяць, — відповів юнак.
— Ні, наш брат не такий. Іди і попроси його вийти до нас.
Юнак пішов, а коли в нього виросла борода, він знову підійшов до корабля й запросив нас до хати.
— Ми бажаємо, щоб нас запросив Місяць, — сердито відказав отаман.
(Як ти вже здогадався, Власику, і хлопчиком, і юнаком був саме Місяць, просто ми одразу не впізнали його).
Наступного разу Місяць вийшов до нас геть сивий.
— Проходьте до хати, земні брати, — тихим голосом сказав він.
— Не зійдемо з корабля, — загуділи всі, — поки наш брат сам не вийде до нас.
— Хто ще може вийти до вас, коли я Місяць і є?
— Ні, ти не схожий на нашого брата.
Нарешті до нас вийшов з хати старенький дідусь, а поруч з ним ішла Срібна Коза з золотими рогами.
Тут ми впізнали господаря нічного неба, батька зірок, висипали всією ватагою з корабля, низенько вклонилися Місяцю й Козі.
— Вибач нас, брате, що не одразу впізнали тебе, — так сказав отаман. — Дуже далеко твій дім од Землі, хоча ми завжди відчували твою турботу про нас. За це тобі велика дяка та пошана від всіх запорожців.
Так відповів нам Місяць:
— Я завжди цінував ваше благородство й сміливість. І зараз безмежно радий, що ви відважилися прилетіти до мене. Тепер ми стали ще ближче. Отже, прошу до хати, все готове до зустрічі дорогих гостей.
Увійшли ми в хату й тільки очима лупаємо від краси небаченої: кришталеві лави уздовж стін зіркове сяйво випромінюють, через усю хату довгий стіл стоїть, а на ньому їжі всілякої сила-силенна, в кутку біля печі скриня золотою оздобою виблискує (в цій скрині береже Місяць свій одяг), а під самісінькою стелею зірочки кружляють та весело всміхаються нам... Що й казати, гарно погостювали ми в Місяця: і їли, й пили, й пісень співали, й танцювали. Срібна Коза навчила нас танцювати жвавий танок, який ми потім прозвали поміж собою гопаком. Кумедія, та й годі.  Але як у гостях не гарно, а додому вертатися треба. Ще раз подякували за все небесному братові, сіли в летючий корабель і полетіли собі додому.
Не проминули й третини шляху, як налетіла на корабель чорна хмара.  Судно кидало з боку в бік, затягуючи кудись у чорну яму... Через деякий час все прояснилося. Вийшли ми з трюмів на палубу, дивимося  — стоїть наш корабель без вітрил, без весел посередині безмежної піщаної пустелі, над головою блакитне небо, нема навіть за що оку вхопитися.  Раптом хтось запримітив у безмежній блакиті чорну цятку, наче орел ширяє... Та ось цятка швидко почала падати вниз і на наших очах перетворилась у величезну срібну кулю з кругленькими скляними віконцями. І виходять з цієї кулі люди не люди, звірі не звірі; і руки, як у людей мають, і ноги, і голови: очі круглі, великі, ніс, знову ж, я у тебе, чи в мене. Одяг у них, як риб'яча луска, блищить.
Але головне, що відрізняло їх від нас, це... Тільки уяви собі, Власику, у кожного з них на голові щось росло: в одного, начебто, хвіст лисячий; у другого  —  кавун не кавун, гарбуз не зарбуз; а у третього  — ну, не повіриш мені  — щось наче квочки з курчатами! Тринди-ринди!
Оточили вони наш корабель. Той, що з квочкою на голові, вийшов наперед і став щось нам говорити. Та хіба ж його слова розбереш: бул-вул, тюк-трюк, дрин-дрим... Коли це, дивлюсь я, а наш писар Олекса Головатюк, як лупоне себе гарненько долонею по лобі, і каже нам:
— Хлопці, — каже, — чудна у них мова, незнайома мені, але тільки хочете вірте, хочете ні, а розумію я що він каже.
— І що ж він каже? — питаємо.
— А те й каже, що звуть їх булавами, і що наказують вони нам шапки поскидати та показати, що в нас на головах росте.  Познімали ми шапки. Дивіться, лускаті, шкода нам, чи що! (Тут треба сказати, Власику, що тоді ще всі запорожці носили довге волосся, і в мене було його чимало на голові). Той, що з квочкою, знов заговорив:
— Що тепер він каже? — питаємо ми у Олекси.
— Краще б мені не розуміти його слів, — відповідає той злякано. — Він каже: якщо в когось із нас не виросте на голові що-небудь незвичайне, нас усіх повбивають.
— А волосся  —  це хіба не незвичайне! — розгнівався отаман. — Що їм, бісовим дітям, ще треба?
Ось я й кажу:
— Що їм треба, це я знаю. Ану, брати-козаки, несіть сюди все, що у нас у трюмі зосталося!
Збігали козаки в трюм, приносять: макітру з борошном, діжу з оселедцями й діжу з пивом.
— Оце, здається, і все що зосталось.
— Чудово! — кажу. — Кращого нам і не треба.
Висипав я з макітри борошно, надів її на голову, а волосся, що з під макітри виглядало, обрізав ножем. Кумедія, та й годі.
— Макітра в мене на голові виросла, братці! Ось яке диво дивацьке! — мовив я так і пішов з Олексою прямісінько до кулі.
Каже мені Олекса:
— Сподобалася їм твоя зачіска. Запрошують тебе до кулі увійти.
— А що! Можна й до кулі, - кажу я.
Ступив я по сходинках крок, другий... І треба ж було невправно ногу поставити, послизнувся я й упав, макітра моя вмить перетворилася на купу череп'я. Підхопився я тоді, і щодуху кинувся назад, до корабля.  Біжу, а ці самі булави з мушкетів вогняними стрілами б'ють по мені.  Страх, що й казати. Перелякався я. Але ж не такий я козак, щоб відступати. З макітрою не вийшло, не біда, щось інше придумаємо.  Оглядівся я: крім пива й оселедців, нічогісінько на кораблі не зосталося. Раптом мені в голову думка  —бемц! —  наче та муха влетіла.
Кажу я Данилові:
— Голи, Даниле, мені голову, до останньої волосини голи.
Тільки він мене поголив, узяв я одного оселедця, прив'язав до його хвоста мотузку, а кінці мотузки намотав на вуха. Знову підходжу до кулі. "На цей раз, — думаю, — все буде чудово". Дивилюсь, той, що з гарбузом на голові, заговорив з Олексою.
— Що, Олексо, скажеш? — моргаю Головатюкові.
— А те, — відповідає, — що сподобалась їм твоя зачіска. Вони питають, що це в тебе на голові росте?
— Скажи їм, — кажу я Олексові, — що це оселедець, риба така, ще скажи, що я маю бажання пригостити їх цим оселедцем.  І що ти думаєш, Уласику, кивають, треба розуміти — згодні. Витяг я тоді з піхов шаблюку — чирк у себе над головою! - відітнув оселедця. Їжте на здоров'я!
Покуштував спочатку один мого оселедця, потім другий, третій... Бачу, подобається їм моя риба. Гукаю я тоді до хлопців на корабель:
— Гей, хлопці, нумо скоріше голіть свої голови, прив'язуйте до вух оселедці й ходіть мерщій сюди! Та діжу з пивом прихопіть.  Що тоді було, й передати важко. Кумедія, та й годі. Сподобалися цим булавам оселедець та пиво, що аж ген-ген! І так ми з ними порозумілися, що вже не тільки Олекса, а й усі ми почали потроху розуміти їхню мову.
Отаман наш і каже:
— Час нам додому вертатися, а що робити  — не знаємо, зламався наш корабель.
— Не біда, запорожці, — сказав тоді їхній найстарший. — Сідайте в мою кулю, вона вас миттю на Січ примчить. Ввійшли ми у ту кулю з кругленькими віконцями, зачинились за нами двері, теж круглі, й куля наша пташкою злетіла угору... Не встиг Данило свою люльку випалити, як ми вже були на Січі.  Висипали ми на майдан, а наша куля тільки -уть!- зробилася маленькою, не більше за мій кулак. Наділи ми тоді ту кульку на палюжку та й назвали булавою (на згадку про зустріч з булавами) і вирішили всім Кошем, що буде вона переходити від гетьмана до гетьмана, від отамана до отамана, як символ сили і влади.  А що до зачісок, почали козаки відтоді: хто "під макітру" стригтися, а хто "оселедця" заводити.
— Мене змалечку стригли "під макітру", — сказав Улас, коли дід Іван закінчив оповідку.
— Тільки й справ. Завтра вранці зробимо тобі "оселедця", й будеш ти справжній козак.
— Так-таки, так. Кхе, кхе, — обізвався дід Кахикало. — А де це моя люлька? Шукаю, шукаю, ніде її нема.
— Ну й насмішив, брате Даниле! Люльку шукає, а вона в нього в роті. Ха-ха-ха! Кумедія, та й годі...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]