Олександр Виженко
ІСТОРІЯ  ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
ДЛЯ ВЕСЕЛИХ  ДІТЛАХІВ

ДРУГА ЧАСТИНА

ІСТОРІЯ СЬОМА

Ніхто не помітив, як небом оволоділа цариця-ніч. Заснув степ, заколисаний чарівним фосфоричним сяйвом повного місяця. Цієї ночі він так низенько завис над землею, що, здавалося, був набагато більшим і величнішим, ніж звичайно.
Поснули старі діди. Спокійними були їхні обличчя. Навіть дід Кахикало, який не міг спати без хропу, у цю ніч дихав рівно і легко, мов немовля. Все поринуло в сон. Тільки Влас навіть і не думав скліпати очей. Він лежав між дідів, дивився на зірки і думав про щось своє. Аж раптом почув глухий розмірений тупіт кінських копит. Улас миттю відшукав у тині щілину і подивився на дорогу. Те, що він там побачив, було подібно до сну! Повз корчму їхав на вороному коні кремезний широкоплечий козак. Улас пильніше придивився до нього - і злякався, і здивувався, і замилувався ним. То був - ні, ні, він не міг повірити! - той самий Козак Мамай, про якого розповіли йому старі запорожці.
А тим часом вершник під'їхав до тину, зупинив коня, подивився зверху на Власа, добродушно усміхнувся йому. Нічого не промовив, а тільки тицьнув каблуками Воронька, і слухняний кінь, перейшовши через дорогу, поважно попрямував углиб степу. Влас, сам не розуміючи чому, тихенько підвівся, переліз через тин і швиденько майнув за вершником. Красень-кінь зрідка косився оком на хлопчину, фиркав і кивав головою. Але господар коня навіть і не думав оглядатися, начебто він точно знав, що Власик крокує за ним. За спиною у козака висіла на ремінці кобза. "Це вона і є - чарівна кобза Козака Мамая, - подумалося Власикові, - яка примусила танцювати бея Взуббея і його вояків".
Та ось кінь перейшов на чвал і, немов вихор, злетів на високу степову могилу. Це був той найбільший курган на всю Україну, який називався в народі Великою Могилою.
Величним був чорний силует вершника і коня на Могилі під казковим світлом Місяця. В ту ж мить з-під його руки засіявся срібний дощ, ніби тисячі срібних монет часто-часто посипалися з неба на землю. Але це тривало недовго. Місяць піднявся угору і відійшов трохи вбік від Могили. А козак і вороний кінь... Поки Власик спостерігав за Місяцем, вони безслідно зникли. Власик хотів був піднятися на Могилу, сподіваючись побачити їх на іншому боці, але раптом зупинився й завмер. Він побачив як перед ним відчинилися двері, а там, всередині, заблищав яскравий вогник. Якась невідома сила підштовхнула його до земляної печери. Хлопчик боязко ввійшов туди і огледівся. Бачить Влас - стоять три барильця: в одному - мідь, у другому - срібло, а в третьому - золото. А біля них сидить прикутий ланцюгами до стіни молодий козак.
- Як добре, козаче-юначе, що завітав ти сюди, - звернувся він до Власа. - Вже рівно місяць, як я сиджу тут прикутий. І так мені хочеться пити, що несила терпіти. Бачиш - там, за барильцем з золотом, стоїть діжа з водою, а в ній корячок плаває?
- Бачу, - тремтячим голосом сказав Улас.
- Будь же ласкавий, набери корячок водички і дай мені напитися. Та ти не бійся...
- А я і не боюсь...
Він дотягнувся до діжі з водою, набрав у корячок води, підніс до вуст козака.
- Спасибі тобі, козаче-юначе, повік тебе не забуду, - сказав той, і на пошерхлих устах його пробігла лукава усмішка. - Нахили ж корячок, ну!... Раптом - грюк! жух! бух!..
Корячок з водою полетів додолу, а сам хлопець миттю опинився біля залізних дверей. Все це трапилося так швидко, що Влас нічого не встиг усвідомити. А сталося ось що. Це його вірні супутники дід Кахикало і дід Базікало вчасно прийшли на допомогу. Дід Данило своєю палею вибив із рук хлопчика корячок, а дід Іван, ухопивши дитину за комір, міцно і рвучко потяг на себе.
На зміну одному переляку прийшов інший, та такий, що Власу стало недобре. Але ще більше вжахнувся він, коли знову подивився на прикутого козака. Перед ним сидів вже не козак, а старезний-престарезний дід з чорним довгим волоссям на голові і червоним, як вишня лицем. На пальцях обох рук у нього з'явилися довгі, ніби ножі, кігті.
- Звідкіля вас сюди принесло! - гнівно кинув він старим; його пика при цьому спотворилася страшною гримасою, а з рота визирнули чотири пожовклих ікла. - Мені достатньо було зробити всього один ковток води, щоб вийти звідси на волю і щоб це молоденьке дурненьке курча, - кігті страхітливої потвори потяглися до Власа, - зосталося тут замість мене стерегти цей скарб цілих сто років!
- Цур тобі! Цур тобі! Цур тобі! - тричі прорік дід Кахикало. - Не вийшло по-твоєму, лукавий. Сиди ж тут, лютуючи, аж до Судного Дня! Як тільки вони оипнилися під тихим нічним небом, світло в могилі зникло, зі скрипом зачинилися залізні двері, і тієї ж миті зникли, а натомість, як тому і треба бути, знову зійшла трава.
- Власику, Власику, - сказав дід Базікало, зітхнувши, - чи до тями тобі, що могло трапитися, не з'явися ми вчасно?
- До тями, - понуривши голову, буркнув Улас.
- Нічого він не розуміє! - суворо сказав дід Кахикало. - Ні, брате Іване, що не кажи, а таки настав час дати йому гарненького прочухана. Так-таки, так. - Дід помовчав, тоді додав: - Ніяк не второпаю, чия-то невидима рука розплющила мені очі і хто впустив у мою голову думку бігти саме сюди? - і ще помовчав і знизав плечима.
- Не гнівайтеся на мене, дуже прошу, - сором'язливо сказав Улас. - Та я ж бачив його!
- Кого?
- Козака Мамая!
- Та ну?!
- Ось вам хрест, не брешу! - Влас перехрестився. - Я бачив його!
Бачив!..
- З якої такої причини бути йому тут? - насмішкувато запитав дід Базікало.
- Хіба я знаю. До тину на Воронькові своєму під'їхав, подивився на мене і подався у степ. Я за ним...
- "За ним..." - передражнив його дід Іван. - А чому нас не розбудив?
Мовчиш, тринди-ринди. Ну й куди ж він подівся твій Козак Мамай?
- Туди. - сказав Улас і швиденько збіг на могилу. - А потім - туди, - показав він убік темніючого за могилою лісу. Діди поспішили за Власом.
- Тут він стояв, - збуджено продовжував Улас. - А коли Мамай торкнувся долонею Місяця, - з-під його рук пішов срібний дощ.
- Егеж, - сказав спантеличено дід Данило.
- Схоже на Мамая, - сказав дід Іван. - Як гадаєш, брате Даниле?
- Таке наче, що він. Кхе, кхе... А може, все це Власу примарилося?
Га?... Ні. Не він то був. Точно. Нечиста сила привела тебе сюди.
Так-таки, так і є.
- Нечиста сила?! - здивовано перепитав Улас.
- А хіба що! Лукавий, він на що завгодно здатний. На те він і лукавий, серце. Де заховано скарб, тут тільки дивись, щоб дідько тебе не поплутав.
Дід Кахикало сів, слідом сіли Влас і дід Базікало.
- Так вже в людей здавна ведеться, - продовжував дід Данило, - де багатство, там і гріх, - там нечиста сила.
- Розкажіть мені, будь ласка, про скарби, - попрохав дідів хлопчина.
- Ти хіба мало натерпівся жаху? Ще забажалося? - усміхнувся дід Кахикало. - Чи, як кажуть: молодому лихо - півлиха. - Забув, у яку ти халепу трохи не вскочив?
Улас як води в рота набрав.
- Про скарби тобі краще від усіх розказав би Карпо Тритузий, що залишився на Новій Січі Військову Скарбницю охороняти. Але, що не кажи, і ми про скарби дещо знаємо. Чи вірно я кажу, брате Іване?
- Вірно, брате Даниле.
- Слухай, серце, розкажемо тобі про скарби.

ПЕРША РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СКАРБИ

Не з достатку почали люди закопувати скарби. Самі від бусурман ховалися і багатство своє ховали. Як у тій пісні:
"Кажуть люди: война буде,
Дак я скриню схоронила,
Барвіночком обсадила,
Васильками обсіяла."

Хто пересидів біду - той взяв своє. Хто попав у неволю - залишив скарб у землі та ще й закляв його, щоб ніхто взяти не зміг. І, дійсно, брати їх страшно: одні закляті надовго, а другі - на віки... Найчастіше скарби закопували в землю. Багато їх зберігається в степових могилах. Ось як, наприклад, у велкій Могилі, на якій ми зараз сидимо.
Дізнатися про те, де заховано скарб, можна по палаючій свічці. Побачиш вночі ніби свічка горить - іди на вогник. Якщо згасне - не тобі гроші судилися, а як ні - краще не бери. Іноді скарб показується у вигляді білого козеняти, чи то червоного коня, чи то золотого козака з шаблею на срібнім коні... Тільки скарб на те й скарб - показується та не всякому.
Частенько гроші ховали в дуплах дерев. Так... Ось що мені розповів колись козак Олексій Свічка:
"Іду я якось дорогою, коли дивлюся, назустріч мені дід з ціпком.
- Мир по дорозі, - каже.
- Мир і вам.
- А де ти живеш? - питається у Олексія.
- Біля річки Кушугуму у Балабиній балці, - відповідає той.
- Це навпроти Великого Лугу? Знаю: колись і ми там жили. А що, з ваших козаків ніхто не знаходив грошей?
- Я ні, - відповідає Свічка, - а за інших, їй-бо, не ручаюсь.
- А старих дубів не рубали? - допитується дід.
- Ні, стоять.
Тоді дід і каже:
- Там у плавнях є старий дуб в обхват чотири чоловіки, а в будові дятел видовбав дупло; в те дупло запорожці насипали червінців, забили чопом і зрізали, щоб ніхто не помітив.
Свічка його й питає:
- Це що ж - можна їх забрати?
- Тобі можна, - каже дід, - а мені ні.
- Чому?
- А тому, - каже, - що нема вже на білому світі моїх товаришів.
Гроші закляті на срок, тільки я до сроку не доживу."
А то ще один випадок знаю. Жив у Кодацькій паланці дід Іван Ласий. Одного разу стеріг він баштан. Побудував курінь на могилці, вліз у середину та й спить. А ніч була ясна, місячна, як зараз. Прокинувся він опівночі, коли це з могили стара баба: сама стара, а обличчя біле, як крейда. Стала вона перед дідом, витріщила очі й каже:
- Навіщо ти, Іване, поставив курінь на могилці: тут йому не місце!
- Чому це? - питає він.
- А тому, що тут запорозький скарб зарито.
- А чи можна взяти?
- Бери, - каже, - для тебе й берегла.
Сказала це баба, та й плигнула знову в яму. Злякався дід Ласий і переніс свій курінь на інше місце. Але з тої ночі не покидала його одна думка: як той скарб узяти? Думав він, думав, а під Воздвиження таки насмілився: одної ночі взяв лопату і пішов до могили. Копнув він раз, другий, третій... Як почало його вертіти та тиснути до землі, як почало - так він, бідолашний, до ранку Богу душу віддав! Баба з білим обличчям - була сама Смерть. Ге-е... Вірно кажуть: птахи гинуть - корм шукають, люди - багатство. Так-таки, так і є. Кхе, кхе... - Гарно ти, брате Даниле, розповідь свою ведеш, - сказав дід Базікало після того, як його побратим замовк. - Скільки мудрих речей у голові своїй тримаєш.
- Чого б то я прибіднявся, брате Іване? Сам будь-якому "філозопу" носа утреш. Давай краще розкажи і ти що-небудь Власику про скарби.
- А що, і розповім. Подобається тобі, Власику, слухати про різні пригоди з грошима?
- Ще й як подобається!
- А спати не бажаєш?
- Аніскілечки.
- Тоді, слухай.

ПЕРША РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО СКАРБИ

Скільки тих балачок про скарби ходить, скільки загадок: де та як їх шукати. Воно й не дивно, багатьом хочеться легко та просто, без праці тяжкої розбагатіти. Та мало кому ті скарби дістаються. Мабуть, лише тим, кому на роду написано.
Ще коли я був хлопцем і вже збирався гайнути на Січ, змовився мій батько з товаришем своїм Миколою Завірухою, у якого було одинадцять синів і ні одної доньки, піти викопати скарб. А було це саме на Петрівку, якраз тоді, коли люди траву косять. От діждалися вони вечора, щоб нікого в полі не було, та й майнули в Суничну балку, а я, значиться, за ними... Дійшли до місця, почали копати, а мене змусили Богу молитися. Став я навколішки, склав долоні і читаю "Отче наш...". Читати молитву треба доти, доки скарб не візьмуть у руки.
Батько каже:
- Молись, синку, молись ретельно і, головне, нічого не бійся, що б не трапилось!
Що вдієш - молюсь. Я молюсь - вони копають. Коли це я-я-к вискочать з ночі запорожці, та з рушниць - бах! бах! бах! постріляли і хто його зна де й поділись. Лячно мені стало, серце в грудях хох-хох, хох-хох, хох-хох!, - от-от вистрибне. Вони копають, а я молюсь. Десь за годину оточили нас вовки і як почали вити, як почали - так, цур їм! Я молюсь, язик німіє: у роті, немовби зеленого терну пожував. Дивлюся, вискочила з-під лопати квочка - і до батька. "Кудах-кудах, кудах-кудах" - намагається дзьобнути в самісінькі очі. Батько якось уже відбивається, продовжуючи копати, я ж молюсь: "Отче наш, що є на небесах..." Тут і квочка зникла. Докопалися вони до каменя, а під ним казан, накритий залізним листом... Тільки вони за камінь, як раптом - Господи, Твоя воля! - завирувала у ямі вода, а потім пішла через верх. Я молюсь. Вода вже по коліна... по пояс... по груди... Тут я не витримав та як заволаю: "Ой, Боже ж мій, Боже, - рятуй!" І кинувся тікати. Батько і Завіруха за мною - так нас водо! ю й винесло.
Ходив я опісля із цікавості до ями. Казана з грошима вже не було, неначе крізь землю провалився. Один тільки камінь зостався. Виходить, Уласику, кому призначено скарб, той може його взяти. А спробуй хто другий, - біди не обберешся... Хотів дід Базікало ще щось розповісти, та раптом як підскочить, наче його бджола вкусила. За ним підскочили і дід Кахикало, і Влас... Аж чують вони щось у могилі завило, заухкало, загуло! А потім хтось невидимий поруч з ними як закричить: "Не вам скарб судився! Не вам!". "Не вам! Не вам! Не вам!" - пішла луна по окрузі. Тільки-но стихла луна, як звідусіль щось лиховісно застогнало: "гала-гала, гоп! гоп! гоп! гала-гала-гала, гоп! гоп! гоп!..." і сміх, і регіт!.. Укруть здійнявся вітер, та такий шалений, що от-от змете наших мандрівників з кургану.
- Тійкаймо, тікаймо звідси! - майже закричав дід Базікало. - Чуєш, Уласе, вкінець розлютився лукавий!
Кулею збігли вони вниз, а коли озирнулися, то побачили на вершечку могили трьох красенів-коней: один - золотий, другий - срібний, а третій - мідний. Як забачили вони людей, - заїржали несамовито і підхопилися, як ті птахи! Добігли до лісу, стали дибки і знов полетіли уперед, збиваючи копитами верхівки дерев: ш-шух! ш-шух! ш-шух!..
- Тікаймо, тікаймо мерщій! Хай їм лихая година! Тринди-ринди...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]