Олександр Виженко
ІСТОРІЯ  ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
ДЛЯ ВЕСЕЛИХ  ДІТЛАХІВ

ДРУГА ЧАСТИНА

ІСТОРІЯ ДЕВ'ЯТА

Тільки-но проспівав перший півень, одразу ожило, заворушилося подвір'я біля корчми. Після вранішньої молитви чумаки почали готуватися в дорогу: наносили колодязної води, щоб напоїти своїх воликів, понадівали їм на шиї ярма, запрягали в чумацькі вози - мажі.
Хтось стиха заспівав:
"Чумак воли запрягає
Да в дорогу виїжджає..."

Згасли на небі зірки. Блідий місяць відійшов убік, звільняючи небо зорі-зоряниці.
Вдруге закукурікав півень.
Дід Базікало підійшов до гурту чумаків, ввічливо вклонився їм:
- Бог у поміч, добрі люди. Чи не візьмете і нас з собою?
- То ви з козаків будете? - запитав його літній чумак, у якого не було правого вуха, а в лівому красувалася золота сережка.
- З козаків.
- Вас троє?
- Троє.
- І куди ж вам?
- До Кодака.
- Що ж, це можна, - обізвався молодий кремезний чумак, і раптом кликнув на ім'я Власа: - Вла-сик!
Улас різко обернув голову і з дитячих вуст його мимоволі зірвалося слово "тато"!
Молодий чумак якийсь час дивився хлопцеві в очі, а потім знову перевів свій погляд на діда Івана, підморгнув йому, надів солом'яного бриля і сказав:
- До Кодака я вас підвезу. Сідайте на мою мажу.
Втретє закукурікав півень.
- Що трапилося, серце? - запитав Уласика дід Кахикало.
- Не знаю, - розгублено вимовив Улас, а потім, ніби очунявся, і ледве чутно сказав: - Дідусю Даниле, цей чумак дуже схожий на мого покійного тата. Все: і лице, і голос...
- Ну то й що? Тю! - почав заспокоювати його старий козак. - У світі й таке буває: різних батьків діти, а сожі, як дві копійки.
- А звідкіля він знає моє ім'я? - дивувався Влас.
- Е-е... О!.. Може він чув, як дід Іван або я обзивалися до тебе вночі. Добре, добре, бачиш: дід Іван знаки нам подає. Час їхати.
Так-таки, так. Кхе, кхе...
Довгою низкою простяглася по дорозі чумацька валка. Ближче до обіду небо одягнулося в білу хмаринкову сорочку, захищаючи тим самим подорожніх від пекучого сонця.
Віз, в якому їхали наші герої, котився останнім. Два дужих сірих воли звично чвалали битим шляхом, одноманітно скрипіли колеса. Влас і дід Кахикало міцно спали після безсонної, повної пригод, ночі. Не спав поки дід Базікало; зручно злігши на бік мажі, він розмовляв із молодим чумаком.
- Давай розберемося, кажу я йому, а той чумак та й скажи: "Не хочу я з вами козаками, справу мати і все тут. У козака стільки ласки, як на синім морі ряски..." Ну, що ти тут скажеш?
- А чи варто було, вельмишановний пане-козаче, розпочинати з тим чумаком суперечку? Люди різні бувають на світі: одному скажи - зрозуміє, а другому - хоть ти трісни. Я так скажу: чумак за роботою - селянин, а духом - козак, і йому на запорожців гріх скаржитися. Наведу один приклад. У балці Осокоровій при дорозі жив один запорозький ватажок із цілою сотнею козаків. На могилі, було, поперемінно стоїть козак. Ото як помітить валку чумаків, то одразу - на дорогу і встромляє в землю ратище. Біля ратища на ряднині кладе шматок хліба, рибу, дрібку солі, пшоно, цибулю й інше, чого вони потребують. Покладе - і гайда в терен до ватага... Сидять там та й дивляться. Під'їжджає чумак до ратища - та й тпррр-р-у!... Хто кладе на рядно хліб, хто рибу, хто цибулю, сало, хто сипле пшоно, борошно, сіль. Накладемо харчів сіромам та й з Богом далі... Та й чому б і не дати? Чумацька ж валка: паровиць сто, двісті, триста!.. По жмені борошна з воза, по шматку хліба, сала - та й от стільки стане! Для людей добре діло зробиш, і сам себе не зобідиш.
Ні разу не чув я, щоб запорожці зачіпали чумака, а скоріш стають у пригоді від усякої напасті в степу. Вірно я кажу, пане-козаче? Поки чумак вів свою розповідь, діда Івана встиг зморити сон. Його лиса голова то откидалася назад, то падала на груди... Він спав, хоча вуста його зрідка промовляли коротеньке "ага, ага...", і це виглядало так, нібито він погоджувався з тим, що казав його співбесідник.
- Спить, - без зайвого шкодування сказав чумак. - Спіть, пани-козаки, а я вам ще й колискової заспіваю:

Синє небо вкрили та й чорнії хмари, -
Блука козак лугом, шука собі пари.
"Чорні брови маю та не оженюся:
Піду до річеньки, з жалю утоплюся".
Ой, по тім боці моря обізвалась Доля:
"Не топись, козаче, бо душу загубиш;
Ходім повінчаймось, коли вірно любиш!"
Пішли вінчатися - нема попа дома:
"Чи твоє нещастя, чи моя недоля,
Запрягай, козаче, коня вороного.
Підемо вінчатися до попа чужого".
Їхали ми поле, їхали і друге,
На третє поле стали повертаться -
Став кінь спотикаться.
"Не їдьмо, козаче, не будем вінчаться".
Пішов козак яром, дівка долиною;
Зацвів козак маком, дівка калиною.
(Народна пісня)

Скінчивши співати, чумак ще раз подивився на сплячих мандрівників.
- Спіть, спіть, пани-козаки, а мені треба поговорити з хлопцем.
Зернятко, вставай! - ніжно покликав він Уласа.
Власик розплющив очі, підняв голову, прислухався. Але, окрім скрипу коліс, нічого не почув. "Здається, мені приснилося, що тато кличе мене", - подумав він, і вже ладен був знову лягти, щоб поринути у сон, як раптом чітко почув:
- Здоров був, Зернятко!..
Улас подивився на господаря чумацької мажі, і... так, так, він не помилився, до нього звертався молодий чумак!
- Х-хто ви? - боязко спитав хлопчик. - Ви так схожі... Улас не договорив, а чумак ніби чекав від нього цього запитання, відповів йому змінивши голос, який став дуже схожий на голос діда Кахикала (такий же хрипкуватий):
- "У світі буває: різних батьків діти, а схожі, як дві копійки..." Деякий час вони мовчки розглядали один одного. У волошкових очах чумака Власик не примітив нічого лякаючого, зловісного (він згадав страхіття минулої ночі, коли на його очах молодий козак перетворився враз на жахливого потворного дідугана), навпаки, очі чумака світилися добротою та спокоєм, як світились колись добротою і спокоєм очі його батька. Сонячний промінь, що мов голка пройшов крізь тканину білих хмарин, упав прямісінько на лице чумака. Від цього воно здалося Власику ще добрішим, а очі почали випромінювати якесь особливе тепло, та таке, що Влас відчув його на своєму обличчі. Першим заговорив чумак.
- Ти наче боїшся мене, Зернятко? - ласкаво спитав він Уласа? - Чому? У нас же з тобою одна дорога, і живемо ми під одним Богом.
- Хіба я боюся?
- А що, не боїшся?
- Ні. Можна мені волами поправити?
- Авжеж. Сідай біля мене.
Улас підсів до чумака і взяв віжки.
- Е-ет, е-ет, ледащі! - гримнув чумак на волів. - Гей, гей, Бундило! Давай, давай, Каюк! Рось! Рось! Рось!
- А ви давно чумакуєте? - спитав Улас.
- Ох, давно, Зернятко, дуже давно. Ще, як-то кажуть, за царя Панька. А мій Чумацький Шлях розпочався там. - Чумак вказав рукою на небо. - Та ось прийшов час народитися тобі. В ту мить, коли ти з'явився на світ Божий, я сказав собі "Гоп!", і як бачиш, чумакую тепер на Вкраїні.
- Хто ви? - здивовано запитав Улас.
Замість відповіді чумак підморгнув Уласу і почав читати якогось дивного вірша:
З щастя та з горя скувалася Доля;
Я свою планиду знаю;
Як Бог уродив, так треба жити;
Всяк свого щастя коваль.

- Хто ви? - питання хлопчика пролунало наполегливіше.
- Я - твоя Доля.
- Хто, хто?!
- Доля, - стиха повторив чумак і подивився на сплячих дідів. - Слухай і не перебивай. - Він поклав свою долоню хлопцеві на голову. - Не бійся мене, Зернятко. Ти потрапив на добрий ґрунт. І твоєму колосочку призначено зійти. Недоля тебе не трокнеться. Їй не дано стати на твоє коло. В усьому слухай своїх супутників, від них ти дізнаєшся про все, що маєш знати. Залишаю тобі свою дорожню торбу. В ній ти знайдеш тирбинку з сіллю, жменьку тютюну і голівку часнику. Справжнього миру тобі і багато, багато добрих людей по дорозі життя.
І, головне, пам'ятай, Сам Господь тримає тебе у Своїй опіці. Ледве він договорив, як десь над їхніми головами ніжно задзеленькав срібний дзвіночок. Налетів легкий степовий вітерець. Чумацькі мажі, воли, чумаки - все вмить зникло, а сплячі запорожці і Власик повільно, як та пір'їна, опустилися на дорогу... ...Недовго пояснював Улас дідам, що з ними трапилося, і ким врешті-решт виявився чумак, що погодився їх підвезти.
- Вірно кажуть люди, - зауважив дід Базікало, - дає Бог Долю і в чистім полі.
- Поталанило тобі, серце, - сказав дід Кахикало. - Інший чоловік усе життя свою Долю шукає і ніяк не може знайти, а твоя, бачиш, сама до тебе з'явилася.
- Як гадаєш, брате Даниле, обійшла нас з тобою наша Доля чи ні?
- Думаю, що ні, брате Іване, раз вона під кінець нашого життя такого сокола нам подарувала.
- Це точно! Кумедія, та й годі! Одне погано, Власику, твоя Доля обіцяла нас до самого Кодацького порога підкинути, а слова свого не дотримала.
- А тобі що, брате Іване?
- Як це що? Пішки йти доведеться.
- Ділов! До Кодака вже рукою подати. Якось дійдемо. А от... Мені від іншого прикро - люлечки закурити не можу. Кхе, кхе...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]